“Перепрошивка” свідомості крізь поезію від Олени Ольшанської

13288586_1036721889731555_546560567_o

27 травня в Обласній бібліотеці для дітей пройшла презентація збірки віршів “Перепрошивка” поетки “подвійного” лугансько-запорізького походження Олени Ольшанської.

Атмосфера була досить камерною. Ніби зібрались найвідданіші прихильники сучасної української поезії. Сильний голос авторки, яка декламувала знакові для себе твори, лунав читацькою залою і ніби резонував з дитячим оздобленням  кімнати. Це додавало зовсім не “дитячим” віршам надії, хоча і не рятував від де-не-де пролитих сліз.

13287942_1036722176398193_1710705961_o

“Перепрошивка” – не перша збірка Олени Ольшанської, але перше зібрання україномовних поезій, що були написані в рік переїзду поетки до Запоріжжя через сумнозвісні події на Сході України.

На думку авторки, назва збірки є дуже символічною: “Коли я переїхала, то мені, як і тисячам, мільйонам наших співгромадян, довелося залишити все те, що я любила, просто зупинити це в один момент, і фактично розпочати життя заново, навчитись дивитись на цей світ по-новому. Я зрозуміла, що найцінніший день – це саме сьогодні, найважливіший момент – це теперішній момент. Таким чином, я нібито перепрошила свою свідомість, як перепрошивають комп’ютери, коли зовні той самий механізм, але всередині вже зовсім інше наповнення.”

13287974_1036722556398155_88552092_o

“Перепрошивка” складається з трьох розділів: “Голка”, “Нитка” і “Шов”.

“Розділ “Голка” містить вірші, які ранять, вірші про те, що болить. Ці вірші передають сьогодення, сумніви, нерозуміння, як взагалі бути далі. Наступним йде розділ “Нитка”, що уособлює те, що нас поєднує, лікує, загоює рани. Це вірші про кохання, про сподівання, про те, що врешті решт все буде добре, лише потрібно в це вірити. І останній розділ – це розділ “Шов”. Він являє собою своєрідний підсумок-висновок, те, що залишається після того, як зшивають рану. Цей розділ включає філософські та медитативні вірші. Деякі рядки з цих віршів свого часу були для мене певними мантрами. Я їх повторювала, аби підтримувати себе у скрутні моменти”, – розповідає Ольшанська.

13305116_1757874401115136_5065700992580451982_o

До цієї збірки, окрім поезій, входять також каліграми, або графічні вірші. Поетичні рядки в них записують у формі певного зображення. Усього в збірці нараховується 10 каліграм. Ідею каліграм поетка взяла у Гійома Аполінера та його “Віршів Миру і Війни”, що були присвячені трагічним подіям Першої Світової війни. “Коли в країні складне становище, хочеться вийти за межі рядка, якось його посилити”, – коментує свій експеримент авторка.

13267787_784750018327832_5906554823999038247_n

Для одних віршів потрібна склянка, а для інших – ціла валіза

Початок кожного розділу прикрашає фотографія. Власне, це був окремий фотопроект, який Олена Ольшанська робила разом з фотографом Вікторією Андрєєвою. Окрім тих світлин, що увійшли до збірки, фотографії з цієї фотосесії стали основою для 7 різних листівок, на яких написані цитати з віршів.

13226683_1533052300335100_4022674248937913661_n 13173912_1533052223668441_2312822661783340038_n 13230211_1533052360335094_5771846984896440903_n

“Збірка маленька, її можна покласти в сумку, засунути в кишеню, але особисто для мене це є цілий рік життя. Рік життя – це мало чи багато? Я думаю, що дуже багато, адже минулий рік був складний і важливим не лише для мене, а й для всієї України”, – підсумовує поетка.

13282635_1036722643064813_1040207998_o

***

Я питаю: «Майстре! Скажи, як бути?
До кого мати тепер довіру?
До тебе ж щодня приходять люди
І ти їм щось розповідаєш про віру.

І ти їм кажеш: «Тримайтесь, браття!
Бо прийде світло і зникне морок.
Давайте, браття, паліть багаття!
Нам йти недовго, десь років сорок»

А люди чують твоє послання,
Скидають торби, сідають в коло
І спрагло слухають, як востаннє,
І ловлять жадібно кожне слово.

Ти бачиш, Майстре, і їхні очі,
І їхні зморшки, і їхні руки –
І як з таким вантажем щоночі
Тобі вдається, Майстре, заснути?

Ці люди більше не мають дому,
У них за спинами тільки втрати.
То як ти, Майстре, долаєш втому,
Коли не маєш, чого сказати?

Вони питають: «Скажи нам, Майстре,
Куди ми йдемо? В яку країну?
Чому ти кажеш завжди: «Тримайтесь!»
І ти вирівнюєш гордо спину

Та промовляєш: «Усі страждання
Даються людям завжди по силах.
І наше довге поневіряння
Скінчиться врешті любов’ю й миром.

Тримайте тільки міцніше зброю,
Тримайтесь віри в своїх молитвах.
Свобода завжди дається з боєм,
Про це не варто і говорити.

Цей світ не буде таким, як вчора.
Для нас відкриються інші двері».
І люди слухають тебе знову
Посеред лісу, пустель і прерій.

Ти вмієш, Майстре, вправляти мозок
І вправно креслиш нові маршрути.
Скажи, коли вже скінчиться морок?
Порадь же, Майстре, мені, як бути?..

***

За листи-не-мені і любов-не-до-мене,
За не-зустрічі наші у сяйві вогнів
Я тебе пробачаю, бо знаю напевне –
Ми зустрінемось вчасно у плетиві днів.

Десь бо є оця точка, тонесенька риска
На шкалі часопростору наших блукань.
І допоки до неї не дійдеш вкрай близько,
Я тобі не зустрінусь. Гукай, не гукай…

Десь записаний, певне, чіткими рядками
Розпорядок знайомств і життєвих подій.
І тому порожніє сьогодні між нами
Недописаність віршів у книзі моїй.

Я дивлюся на небо, як дивляться в душу,
Розумію усе, бачу світло в вікні.
Пробачаю тобі, незнайомий мій друже,
Що ти досі іще не зустрівся мені.

***

Не моє. Не веселе. Не місто.
Задзеркалля моє особисте.
Намісили добрячого тіста –
Де сховати від того лице?
Були друзі – і друзів немає.
Був тут дім – тепер дому немає.
Все минеться – все в світі минає,
Але як пережити все це?

Коридорами ходять діти.
Скоро виростуть ось ці діти.
Вони вміють направду любити
Чи цього не навчають у вас?
У портфелях ручні гранати.
Тут навчають лише виживати
І принишкло сідає за парти
Несподівано тихий клас.

Хто розкаже мені, навіщо
Ми тікаємо з цих приміщень?
В корабля геть діряве днище,
Він повільно іде на дно.
Замість крику про допомогу
Тут мінують старі дороги
І від ворога ждуть підмоги,
Виглядаючи у вікно.

В небі купчаться хмари сиві,
Гільзи падають, наче сливи.
Моє місто було красиве,
Усміхалось мені воно!
Та вернеться пора цвітіння,
Замість плачу і голосіння
Моє місто мене зустріне
Із трояндами і вином.

Фото Артем Куцолабський, Вікторія Андрєєва

Дата розміщення 31.05.2016 у Події

Поділитися

Позняк Олена

Про автора:

Олена Позняк Вчителька історії, Grammarnazi, букаголік та фантазерка.

Залишити коментар

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Back to Top