Персональна екскурсія: виставка сценографії Богдана та Олени Поліщуків

DSC_0024-compressor

Миколаїв потроху стає справжнім арт-містом, де майже кожного тижня проводяться відкриття нових мистецьких виставок. Але сучасне мистецтво не завжди легке для розуміння. Якщо вас теж мучає питання, що хотів сказати автор своєю творчістю, він сам проведе віртуальну екскурсію своїми роботами. sMYc започатковує нову підрубрику “Персональна екскурсія”. Читайте нашу статтю і гайда дивитись експозицію!

28 березня вперше в Миколаєві відкрилась виставка сценографії, присвячена творчості театральних художників Богдана та Олени Поліщуків. Екскурсію експозицією проводить Богдан Поліщук.

Виставка “У дзеркалі сцени” має подвійну мету: з одного боку, хочеться показати, що ми зробили, а з іншого, вона носить більш просвітницький характер, бо у нас майже немає виставок сценографії. Театральних художників мало хто знає: і дорослих, відомих, лауреатів всіх премій, і молодих студентів. Вже кілька років я займаюсь виставковою діяльністю, до того ж накопичилась певна кількість робіт. Ми з дружиною робили цю виставку в Києві, Харкові, Львові. Але експозиції не були однаковими, постійно щось додавалось. На попередній виставці у Львові не було «австрійської» роботи і «яєчної» інсталяції.

Театральні художники, якщо і роблять виставки, зазвичай виставляють красиві ескізи, спеціально до виставки намальовані, якийсь костюм на манекен. У мене, навпаки, з’явилась така ідея: показати «робочий» процес, те, що ніхто не бачить, навіть студенти художніх вишів. Специфіка театральних художників така, що навіть малюнок олівцем має сприйматись у контексті вистави, не конкретно як художній твір.

Уся виставка поділена на секції за виставами. Зазвичай на одну виставу йде одна табличка. Поряд з експонатами можна побачити цитати класиків української сценографії та пояснення основних термінів й процесів, якими оперує театральний художник. Окремою секцією виступає інсталяція.

DSC_0034-compressor

DSC_0032-compressor
Робочий простір, в якому працює художник-сценограф. Тут є креслення, які робились в театр, план сцени зверху, де треба відмічати, хто де буде стояти, ескізи реквізиту, які віддаються в цеха, і бутафори за ними вже роблять речі для вистави. Кожен відвідувач може сісти за стіл, подивитись теку з ескізами, деякі з яких підписані, деякі – ні, а також каталоги з виставками сценографії, де є як роботи  відомих українських театральних художників, які вже стали класиками, так і молодих сценографів з країн СНД. Там можна побачити і мої та Оленчини роботи.

Інсталяція “Яйце у змінному контексті”

Чому така назва? В основі є один предмет, який в різних умовах і різних композиціях передає зовсім різний зміст. Це або звичайні яйця, або ті, що вже є художніми об’єктами, зроблені у техніці писанки. Вони розписані традиційно воском та писачком. Єдине, що нанесені не традиційні, а фантазійні, авторські візерунки.

Ідеєю інсталяції було показати протиставлення. Яйця – символ життя, метафора людини. Люди можуть бути однаковими, як клони, “фабричними”, а можуть бути особистостями, де кожен є неповторним.

Чому це інсталяція? Це не живопис, не графіка і можна  сказати, що й не скульптура. Композиції зібрані з необроблених матеріалів, які самі по собі не є витвором скульптурного мистецтва. Але в інсталяції головне –  передати ідею усіма можливими засобами.

Чому інсталяція на виставці сценографії? Тому що сценографія – це теж саме. Основне завдання театрального художника –  за допомогою будь-яких об’єктів передати ідею, настрій вистави чи театру. Паралеллю може слугувати макет до вистави: от костюм для одного персонажа, оцей – для іншого. Тут ми стелю фарбуємо в червоне, ставимо все до стіни – виходить одне враження, а з того боку стелю робимо чорну, пошарпану, сцену ставимо кутом – і це викликає зовсім інші емоції.

DSC_0043-compressor

Є дві парні композиції з одною назвою «Оточення». Композиції у них загалом однакові, тільки, коли ви міняєте образ цих яєць,видозмінюється назва. Зліва показане приємне оточення, один простір. Наша писанка оточена крашанками, тобто, чимось спорідненим. А коли ця ж сама писанка оточена білими фабричними яйцями, називається так само «Оточення», то варто замислитись, чого вони її оточили. Може, хочуть у полон взяти? З’являється конфлікт.

DSC_0046-compressor

Першу частину назви ці дві композиції мають однакову – «Проторений шлях: прірва» та «Проторений шлях: вознесіння». Начебто всі люди йдуть заведеним, протореним шляхом: посадити дерево, побудувати будинок, виростити дитину. Якщо людина, як клон, бездумно собі йде, то вона кудись піднімається, щось робить, падає, розбивається і помирає. Це шлях у прірву. Він ні до чого не приводить. Якщо ж долати цей шлях, з часом піднімаючись, розвиваючись та вдосконалюючись, то стаєш спочатку крашанкою, а потім й писанкою. Тобто, ти не помираєш, а підносишся. Це не обов’язково фізичне піднесення: після відомих художників, композиторів, письменників, навіть королів залишається щось – і ми це пам’ятаємо.

DSC_0055-compressor

Наступна композиція називається “Кут”: писанку оточили штамповані яйця, така собі агресія маси до особистості. Розв’язка має бути драматична. Зверніть увагу, що на всіх білих яйцях є штампи. Це не прихована реклама фірми, а те, як раніше було: номери в концтаборах, номери в ув’язнених, тобто йде образ, що всі пораховані і нічим не відрізняються, тільки номером в паспорті чи датою народження/смерті. Особистість виділяється. В інсталяції всі писанки між собою різняться.

DSC_0056-compressor

Композиція «Відвідувачі» може по-різному сприйматись. Музей, яйця прийшли подивитись на картини. Тут можуть бути 2 на поверхні сенси: з одного боку, яйця, які приходять дивитись на картину, зроблену зі шматочка писанки, бо всі давно білі і клоновані, а тут  щось ніби автограф Пікассо. Або це можна трактувати, що це з якоїсь іншої планети писанка.

DSC_0063-compressor

Розглянемо композицію “До стіни!”. Є такий термін в українській літературі, «Розстріляне Відродження», коли радянська влада розстрілювала інакомислячу інтелігенцію, але таких випадків було море у різні часи і в різних країнах. Коли ж йдеться про українську культуру, українську писанку, українську особистість,  проти неї завжди стає ряд клонованих, партійних, системних, цілком однакових людей.

DSC_0059-compressor

У композиції “Відображення”, з одного боку, ми бачимо площину, в якій знаходяться білі, фабричні, яйця і писанки, особистісні яйця. Тут немає конфлікту. Всі існують дуже мирно і всім добре. Але насправді вони виділяються і тому не можуть перетнутись, бо це різний рівень. Або навпаки: ось стоять люди, дивляться на себе в дзеркало і бачать себе розмальованими, а насправді звичайні вони фабричні яйця. Може бути і так: оці барвисті писанки дивляться на цю масу фабричних яєць і бачать перед собою стіну, не знаходять контакту.

Сценографія

DSC_0068-compressor DSC_0072-compressor

Вистава львівського Першого театру разом з сучасною компанією «Мистецька майстерня «Драбина»» за п’єсою сучасного українського драматурга Наталії Ворожбит “Зерносховище”, присвячена Голодомору. Ця п’єса дуже популярна вже років 10. Ескізи костюмів преставлені тут не всі, окремі є в тих папках на робочому столі. Українські костюми передають ідилію, красу української природи і села. Потім приходить радянський агітатор і агітує укарїнських селян за партію, за Леніна, показуються смішні сценки про куркулів з вареником. Костюми стають дуже геометричними, тому що Голодомор – період 30-х років, розквіт радянського авангарду. Вистава на цьому і побудована: на контрасті між народними традиціями та радянською культурою. Вже в період Голодомору на третьому малюнку зображений голодний селянин, обдертий, тобто, ми маємо змогу порівняти: до Голодомору так, а після – отак. Це те, що принесла в 30-ті роки українському селу радянська влада з усіма красивими обіцянками.

DSC_0073-compressor

А тут показани зміни “задників”: перша сцена з красивими українськими костюмами на тлі українського народного орнаменту, а потім те змінюється на білу стіну: Радянський Союз забрав традиції. У кінці фінальна сцена: опускається такий план, де начебто вгадується отой орнамент, але такий спаплюжений. І навіть постулат «Вперед, в светлое будущее!» вже подраний і нікому не потрібний.

DSC_0084-compressor

Це вистава “Благодарний Еродій” за твором Григорія Сковороди у Львівському театрі ім. Леся Курбаса. На прикладі цієї вистави хотілось співставити завершений вигляд вистави і чернетки: ескізи костюмів, фотографії з місця, де все це шилося, показати робочий процес, який ніхто ніколи не бачить.  Оце, наприклад, примірка. Сам стиль,такі фантастичні костюми зараз у театрах мало хто робить. За сюжетом мавпи ведуть бесіду з журавлем. Журавель весь такий просвітлений і розказує про духовні речі, а мавпи уособлюють приземлених людей. Треба було зрозуміти, як зробити костюми цих мавп, адже ця вистава серйозна, доросла, за філософським твором. Я пішов через ідею “середньовічного бароко”. Образи вийшли алегоричні, наповнені символами, які хтось може прочитати, а хтось ні.

DSC_0094-compressor

Оце костюм головної мавпи, один з перших костюмів, коли все тільки обговорювалось. Потім так сталось, що ми цей один ескіз розклали на всіх персонажів: у одного героя замок на голові, у іншого – волинка. Між оцим ескізом та попередніми були сотні варіантів.

DSC_0101-compressor

Вистава «Носороги» у київському Національному академічному драматичному театрі ім. Івана Франка. Ця п’єса преставляє театр абсурду, автор – Ежен Йонеску. Цю виставу я робив спільно з Оленою. Вона робила сценографію, а я – костюми. Макет робиться, бо, по-перше, режисеру так зрозуміліше, адже, коли дивишся на малюнок, не уявляєш, як воно виглядатиме на сцені. А так все можна рухати, міняти місцями, гратись, як солдатиками чи іграшковим будиночком. Так режисери і роблять. Зроблений макет показують на худраді театру, де присутні директор театру, художній керівник, режисер і, наприклад, тесляр, який після цього вже знає, що за об’єм робіт йому потрібно буде виконати. Всі частини макету робляться в уніфікованому масштабі. Загальноприйнятим є 1:20. Це дуже зручно, бо тоді будь-який театр світу може взяти матеріали і відразу знати, наскільки їх збільшувати.

Сюжет такий: у маленькому французькому містечку помічають носорога. Потім виявляється, що це не просто носоріг з зоопарку. Всі наші головні герої – їх багато на початку – по ходу вистави по одному перетворюються в носорогів, страшних агресивних тварин, які бігають по місту і всі їх бояться. У підсумку вистава закінчується тим, що людиною залишається тільки один персонаж. За іронією долі, він спочатку здається найнегативнішим: п’яниця, невдаха, нещасливо закоханий, несерйозний.

Ми ставили цю виставу в 2014 році в Києві під час Майдану. Театр Франка знаходиться в центрі, і, коли ми працювали над виставою, чули, як стріляють. Це було співзвучно, адже носорог втілює образ товстошкірості. Незалежно від того, розумна людина чи багата, закохана чи незакохана, а носорожистість – перетворення на нелюдську подобу  – її не оминає.

DSC_0103-compressor DSC_0104-compressor

Ескізи намальовані дуже просто, але ідея ескізу театрального костюму в тому, щоб малюнок передавав настрій. Дивишся і бачиш, ага, цей невдаха, а цей солідний, ця пані доросла, а ця офіціантка, молодесенька дівчинка. Разом з тим, ескізи ще й тому не потрібно вимальовувати, бо закрійник чи швея і так розуміють, як це шити. Щоправда, іноді доводиться писати, наприклад, що у персонажа один гудзик має бути відірваний, тобто персонаж такий, що відірвав. Або внутрішня кишенька. Зазвичай в театрі її не шиють, бо ніхто її не бачить, але якщо хтось кладе туди окуляри чи дістає, вона має бути і це потрібно чітко показати. Є багато таких нюансів. Отут є шматочки тканини, тому що художник не тільки малює таканину, а й конкретно їздить по магазинах, складах, іноді не по одному місту і обирає тканину. Потім беру такий шматочок, приходить до театру і каже: «Купити конкретно цю, не подібну, а ось таку».

DSC_0020-compressor

Вистава про український вертеп “Райськеє діло” за твором Івана Малковича теж з театру Івана Франка. Хоч вона і ставилась у Києві, але спеціально шукались кожухи, робились такі волохаті маски, штани солом’яні. Богдан Бенюк грав у ній головну роль. Він начебто такий сучасний дядько, який в своїй уяві потрапляє до казкового світу українського народного вертепу. Сучасним вкрапленням була велика надувна штука червона, яка мала нагадувати киянам Родіну-мать з мечем і серпом-молотом. Її повалювали, потім виносили.  А ці образи традиційні, українські. Якщо сильно покопатись, як робився вертеп, то воно десь так і виглядало.

DSC_0018-compressorDSC_0108-compressor

Балет “Синій Бог” Ігоря Стравінського – моя дипломна робота. Тема нестандартна, як для диплому. Цей балет входить до класичних балетів, але моя ідея, як художника, була зробити його нестандартним. У чому полягає оця нестандартність підходу до цієї теми? У мене була ідея показати Індію не ту, яку бачили, коли писався балет – у 18 – поч. 20 ст., а ту Індію, яку ми бачимо сьогодні. Навіть, якщо ми туди не їздили, то дивились якусь передачу по Discovery і знаємо, що там трущоби, спалюють трупів на річці Ганг і там же купаються, піцу продають і поряд моляться Шиві. Весь цей казковий сюжет відбувається тут і зараз. Головне, що Індія – настільки дивна країна, що вона поєднує міфологію, яка в них живе, і оці сучасні речі: бруд, корови, що їдять сміття, тощо. До того ж у нас, якщо вистави ставлять оперні театри, це вільна сцена, а ззаду намальована якась красива картинка. У мене була ідея запропонувати оперному такі багатопланові декорації, які зображали б індійський колорит трущоб, де і білизна сушиться, і щось продають, і написи, і хтось помирає, комусь масаж роблять, діти. Така собі сцена базару.

DSC_0017-compressor

Сюжет там такий: є закохані, яких розлучають, і наречену основного персонажа забирають жерці і не повертають доти, доки головний герой не звертається до богів, які допомагають їм через їхнє сильне кохання. У мене була ідея, що наречена його не просто зникає, а її викрадають жерці, що хочуть принести її в жертву. Вони, ці 3 жерця, сидять не в якійсь красвій оперній картинці, а біля вогнищ, на яких мають спалювати трупи, потім з’являється їхній бог страшний з черепами і тягне оцю наречену , щоб принести її в жертву. Коли добрі боги її рятують, антураж має змінитись казковим, з посипанням квітами, тобто класичний балет, який ми знаємо, поєднається з індійським традиційним театром. Головний персонаж – сучасний: в шортах, з якимсь фенечками, намистами, в сандалях, а наречена його в сарі, бо жінки і зараз у них ходять. Оце поєднання традиційного і сучасного мені більш казковим виглядає, ніж придумані історії.

DSC_0014-compressorDSC_0010-compressor

А це Оленина дипломна робота за поемою «Катерина» Тараса Шевченка. Як бачите, дипломи люди стараються малювати. Тут іде скульптурність, монументальність, бо це не суто дівчина 19 століття, вона могла бути і раніше, і в наш час, це типова історія. У сценографії задум такий, що є зерна, які перемелюються – історії, трагедії, час, культури, а ця Катерина вічна. Спочатку це коло наче місяць і вона закохана. Потім ми бачимо, що жернова крутяться, сипеться зерно, вода чи сльози, і воно все перемелюється. Зверху є такий годинник з традиційними орнаментами, архетипичними, які ілюструють Катерину, адже її всі знають ще зі шкільної лавки.

DSC_0008-compressor

Це теж одна з Олениних дипломних робіт – макет до «Лісової пісні» Лесі Українки. Він може мінятись за рахунок світла. Ми можемо опускати, прибирати шари. Ідея така: «Лісова пісня» – це традиційна тема, тому в основі покладена витинанка як народний вид творчості, але з авторськими визерунками. Через те, що багато планів можна зробити і по-різному підсвічувати, казка робиться багатовимірною.

Ця робота робилась просто як навчальна робота. Її помітили ще в Києві і запропонували Олені зробити сценографію до іншої вистави, теж казки – «Зачарований чумак», яка йшла в Київському театрі опери і балету для дітей і юнацтва, тільки з іншими орнаментами. По суті, те, що ви бачите тут, було зроблено на великій сцені. Воно було по 8-10 метрів: все збільшувалось, вирізалось з тканини, клеїлось на сітку, обшивалось по краях, бо якщо тільки клеїти, воно почне відпадати. Було багато планів і все великого розміру, все по контуру треба було обшивати, а машинкою неможливо через габарити. Коли Олена це робила, вона зранку йшла з дому, пізно ввечері приходила і так кілька тижнів. Такий шлях теж буває: коли ти робиш цікаво навчальну роботу, цілком не прямо, але ця ідея втілюється.

DSC_0009-compressor

Збоку показано по сценах: що залишити, як освітити, щоб вийшла саме ця сцена, наприклад, коли горить дім Лукаша. Є загальний макет сценографії, але на кожну сцену малюється окремий ескіз. Тоді зрозуміло: де яке світло, що з декорацій залишається. Так само і з костюмами.

DSC_0003-compressor

Це мої ескізи до «Лісової пісні» . Їх я робив для Львівського академічного театру ім. Леся Курбаса. Вона йде і досі, з 2011 року. Там була цікава дуже робота: 70% костюмів були справжніми автентичними. Ми їздили по селах, купляли на антикварних ринках, шукали вишиванки, кожухи, штани, спідниці, плахти. Я це все сортував і підбирав, аби воно відповідало настрою і образу персонажів. А вже якісь речі ми дошивали, прикраси самі робили, головні убори. Глядачі не знали, що там пошито, а що справжнє.

Якщо в Олени була ідея зробити поетичну «Лісову пісню», то тут у режисера був протилежний задум: «Лісова пісня», Мавка, Ліс – це українська культура, українські традиції, тому вони всі в справжньому українському одязі. А вже ті, хто приїхав, прийшли в сучасному майже одязі. Прийшли і зруйнували це все. Текст був Лесі Українки, але останню частину, де Килина прийшла і сталась пожежа, трохи осучаснили. Одна акторка грала і Мавку, і Килину, як ототожнення з одним народом: спочатку були традиції, а потім не стало. Що треба було з людьми зробити, щоб спочатку Мавка була царівна, а потім вдягає спортивки. Люди обурювались, але це такий сильний контраст, який впливає. Коли люди обурюються, це означає, що їх зачіпає.

DSC_0120-compressor

Оцей макет можна підсвічувати. Одна з ранніх робіт по опері «Дон Паскуале». Це райський сад, на якому мали райські птахи танцювати балет, а знизу цей Дон Паскуале, паціент психічної клініки. Листочок на задньому плані – психологічний тест Роршаха, де показують малюнок і питають, що ви тут бачите, за цим визначаючи психічний стан. Сюжет такий: старий дядько начебто закоханий в молоду медсестру в цій лікарні, і йому показують оці картинки, щоб перевірити, що він в них бачить, а він бачить там райський сад, свої еротичні фантазії.

Ця робота була виставлена в якості конкурсного проекту. Ніякого місця ми не отримали, але ввійшли до півфіналу відомого конкурсу, який відбувається в Австрії в місті Грац в оперному театрі. Вони кожні два роки оголошують конкурс і дають в якості теми якийсь твір. Художники з різних європейських країн надсилають свої проекти, потім кращі приїжджають і показують їх директорам та художникам з оперних театрів Європи. Мені казали, що дуже цікавий проект, але треба знати німецьку, бо той, хто перемагає, ставить цю виставу. Подавалось більше 200 людей, відбиралось тільки 11 і ми пройшли й поїхали представляти Україну. Для України це взагалі безпрецедентний проект: до нас такого ніхто не ставив і не скоро поставлять. Ескізи, що на драбині висять, теж належать до цієї вистави.

DSC_0029-compressor

Міні-інтерв’ю

– Бувало таке, що вашу ідею не розуміли чи не приймали?

Насправді, все залежить від режисера. Він може сказати, що це занадто екстравагантно, давайте щось більш земне. Театри у нас не такі експериментальні, як в Європі, хіба що є якісь андеграундні театри, де грають 3 людини в підвалі, вчорашні студенти, і там можна щось таке робити. Але у них ні грошей, ні приміщення, тому і художник не потрібний. Є актори, стілець, і вони все показують.

Оперні театри взагалі дуже класичні в Україні, «Лебедине озеро» ще розуміють. У драматичних театрах доводилось боротись, переконувати, тому що заради цього щось і робиться – аби і самому було цікаво творити.

– Ви самі обираєте собі проекти?

відбувається все так: дзвонить режисер і каже: “Є пропозиція. Така п’єса, такий-то театр. Хочеш тут працювати?”. Ти читаєш п’єсу, щоь собі напридумував, йдеш на зустріч з режисером. А він вже сам все придумав і розказує тобі свої ідеї. Ви так можете місяць зустрічатись, сваритись, намагатись домовитись, але якщо домовляєшся, то робиш ескізи, макети і йдеш до театру. І режисер приходить разом з тобою, бо ж його в театр запрошують, і говорить: “У нас вистава, ось художник, і є готове рішення”.

Я не працюю ніде в театрі стаціонарно, тільки на замовлення. Якщо працюєш в театрі на зарплатню, то у тебе є завдання поставити 4 вистави за рік  і з тим режисером, з яким сказали.

– Як про вас дізнались замовники?

Перша моя велика вистава – це «Лісова пісня» 2011 року. До цього я ставив маленьким пересувним театрам, паралельно роблячи диплом. До того я робив персональну виставку, ще не було жодної поставленої вистави, тільки ескізи. Прийшов режисер, сказав, що йому подобаються мої роботи, і запропонував мені з ним працювати. Це вийшла дуже успішна вистава, вона досі йде і збирає зали. Потім мене запросив режисер, який був художнім керівником в тому театрі, де я ставив «Лісову пісню», в свою виставу і так і пішло.

– Над якими проектами ви зараз працюєте?

Зараз мене запросили в театр Єсіних. Це приватний мандруючий театр, але вони вкладають кошти в костюми, декорації, запрошують акторів. Я роблю там сценографію до вистави за сучасною п’єсою. Усі події відбуваються в 1986 році умовно в Україні. 4 чоловіка розмірковують про сенс життя на березі одеського пляжу.
Другу, паралельну, виставу планую робити у Львові. Це лялькова казка для дорослих на українську тему: бароко, лицарі, козаки. Там я вперше спробую себе режисером.

 

Богдан та Олена Поліщуки – професійні художники-сценографи. Окрім театру, працюють у різних напрямках: ілюстрація та дизайн книги, розробка логотипів та фірмового стилю, дизайн простору та виставкових експозицій. Є учасниками та кураторами багатьох групових виставок та арт-лабораторій в Україні т за кордоном (Київ, Львів, Харків, Ялта, Кишинів, Грац, Прага). Засновники та видавці мистецького видавничого проекту “Незалежний Театральний Журнал Коза”.

Виставка триватиме до 28 квітня у Миколаївському обласному художньому музеї ім. В.В. Верещагіна за адресою: вул. Велика Морська, 47.

Дата розміщення 10.04.2017 у Огляди

Поділитися

Позняк Олена

Про автора:

Олена Позняк Вчителька історії, Grammarnazi, букаголік та фантазерка.

Залишити коментар

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Back to Top