Виїхати не можна залишитися: як живеться україномовним у Миколаєві

1

Миколаїв – місто , що традиційно зараховували до теренів “русского мира”. Не в останню чергу через домінуючу позицію російської мови в регіоні. Але після Революції гідності і подій на Донбасі мовна ситуація поволі змінюється – україномовний бік Миколаєва таки існує. Про нього розповідає новий проект sMYc “Україномовні”.

Іра Павленко

conrRcflHOs

поетка

розмовляє українською з дитинства

Життя україномовної поетки в Миколаєві дуже дискомфортне. До недавнього часу я не звертала увагу на російськомовне оточення. З моїх друзів багато хто розмовляє українською. Так склалось. І мені з ними комфортно спілкуватись. А зараз я якось почала звертати увагу на те, що російська мова скрізь мене оточує: у ЗМІ, на вулиці. Це трошки тисне на мене психологічно. Саме тому я і хочу виїхати до Львова.

Q5fhND7y4q8

Я пишу суто україномовну поезію. Це почалось в університеті. Тоді це було несерйозно. 3 роки я ходила до свого вчителя і критика, Михалка Скаліцкі. Він мене вчив поетичній майстерності, читати тексти і, головне, сприймати їх. Це і дало мені поштовх писати по-іншому.

У мене батько з Чернігівської області, а мама – з Миколаївської. Мене виховували в патріотичному дусі. Я не можу сказати, що мої батьки розмовляють чистою літературною українською мовою. Це більше схоже на суржик, що дуже розповсюджено в нашому місті.

Коли я прийшла в дитсадок, деякі мої слова діти, які зі мною навчались, не розуміли. Мені доводилось їм малювати. Дуже яскравий епізод з дитинства: мене спитали, що таке хмари. Уявляєте, діти не знали, що таке хмари!

Це дуже розповсюджено: у миколаївських школах, навіть якщо вони українські, на перервах всі розмовляють російською мовою. Предмети можуть читати так: одне речення українською, потім російською. Ніхто з вчителів своєю рідною мовою українську не вважав, навіть вчителька української мови. Тому я дуже русифікувалась в школі і розмовляла російською мовою доволі довгий період. Мабуть, до університету. В університетській групі було багато людей з сіл Миколаївської області, які розмовляли українською. І я подумала, чому я маю соромитись своєї мови.

У маршрутках трапляються неприємні ситуації. Іноді я переходжу на російську, зважаючи на рівень культури наших водіїв.

Дуже не люблю, коли до мене підходять і говорять, яка красива мова. Ніби мене це має якось ідентифікувати. Я вважаю, що це норма, коли людина в Україні розмовляє рідною мовою.

EvJvj5BBI90

Я намагаюсь читати українську літературу, в основному сучасну. Найулюбленіші автори – Жадан та Іздрик. Ще читаю перекладну літературу українською. Нещодавно прочитала Воннегута, дуже сподобалось. Для того, щоб розвивати свою мову, дивлюсь серіали українською. На жаль, дуже багато фільмів, які я переглядаю, не мають українського перекладу.

В Інтернеті теж спілкуюсь українською мовою і спеціально буваю на заходах, які дотичні до української літератури. На презентації книжок, навіть якщо це не мій улюблений автор, я йду просто, щоб побути в україномовному середовищі. Дуже люблю подорожувати  на Захід України, де можна почути живу мову

Мені здається, ситуацію з українською мовою в Миколаєві ніяк не виправиш. У нас дуже русифіковане населення.  Я часто чую, що люди розмовляють українською, але вони бояться нею користуватись у громадських місцях. Ось в цьому вся проблема. Багато людей вороже ставляться до української мови, незважаючи на події, які були. Можна намагатись розповсюджувати сучукрліт у форматі презентацій, але люди не почнуть розмовляти українською мовою, якщо вони до того все життя розмовляли російською.

sPIJpuh_fmY

У мене є друг. Він дуже любить українську мову і багато робить, щоб в Миколаєві нею розмовляли. Яким чином? Він постить у Facebook різні тексти про красу мови, написані відомими письменниками. Оці статті, можливо, впливають на людей, у них всередині пробуджується, що вони українці, їхня рідна мова українська. Ще він начитує аудіо-книги українською мовою для того, щоб люди могли послухати того ж самого Буковскі в українському варіанті. Я вважаю,що це безглуздо. Коли людина займається нав’язуванням чисто філологічного сприйняття мови, не враховуючи той факт, що вона жива і мінлива, то просто перетворюється на професійного українця.

Я просто пишу поезію і все. Іноді ще організовую літературники. У «Сінема кафе» нещодавно був мій захід «Сонце в горнятку». Читали 3 україномовні автори: Олег Дорош, Віка Кулікова і я. Тільки україномовна поезія. Прийшло небагато: людей 20-25.

Вадим Сиванич

rDMcRmHKDDY

медбрат приймального відділення Миколаївського військового госпіталю

учасник АТО та миротворчих операцій

розмовляє українською 2 роки

Українською мовою я почав спілкуватись, мабуть, з дитинства. Я народився в селі під Миколаєвом. Там був суржик. Після участі в АТО я почав переходити на українську мову навіть в маршрутках, потягах, на роботі.

Коли я з товаришем прибули з миротворчої місії назад в Україну, ми поїхали погуляти Львовом і підійшли до жіночки запитати, де площа Ринок. Жіночка люб’язно підказала і запитала, чи ми не місцеві. Ми відповіли, що з Миколаєва. Вона здивовано: «Як з Миколаєва? У Миколаєві ж там російською розмовляють». На прощання сказала, що у нас дуже гарна українська мова

У Миколаєві є певний контингент людей, що розмовляють російською і звикли до цього. У нас в госпіталі обслуговуються пенсіонери Міністерства оборони, які жили за Радянського Союзу.  Дзвонять до нас, я з ними українською, а вони російською відповідають. Щоправда, деякі теж потім переходять на українську і навіть задоволені. Говорять мені: «Так приємно, коли рідною мовою до тебе розмовляють».

Ситуацію з українською мовою в Миколаєві виправити можна. Я вважаю, треба починати зі школи і дитячого садка, щоб діти звикали до рідної мови. Хотілося б, щоб людина виходила зі школи, університету, відмінно спілкуючись.

xqA_K0pJua0

Мова допоможе нам виграти війну. З мовою з’являється патріотизм, на рівні підсвідомості. Моє улюблене українське слово – кохання. От в Росії кажуть «любов», кохання – воно ж гарніше звучить. Знову ж таки «мова». У них «язик». Язик – це той, що в роті

У Конго навчали місцеву дітвору української. Вони вже знають «рєчьовки» про наших добрих сусідів. Коли ми перший раз приїхали у складі місії, то виїхали на базар закупити свіжих овочів, фруктів. Там я почув перші слова українською: «Батьку, купи помідори». Це було неочікуваним, адже зверталась дитина до жінки. Побачивши мою реакцію, вони сміються: «Батьку, тут до тебе були люди, нас вже навчили».

14741038_1171567736270502_1254570390_n 14686289_1171569136270362_1632341187_n

Під час місії ми впроваджували українські традиції. На Різдво робили вертепи, перевдягались в українські вишиванки та шаровари, ходили з зіркою, колядували, щедрували, варили кутю на Свят-вечір. На Великдень теж  одягали вишиванки. Командир паски освячував.

Періодично у місіях ООН організовують зустрічі з миротворцями з інших країн, т.зв. “вечірки”. Ми багато спілкувались з індусами. У них теж були свої вечірки, ми ходили у вишиванках туди. Вони нам: «О, у вас такі гарні вишиванки!».  З нами під кінець навіть гопак танцювали.

У Конго багато наших українських лікарів, які працюють за контрактом, не в Збройних силах, а цивільні. Там стоять наші льотчики. На свята вони всі приїжджали до нас. І ми влаштовували українські святкування.

Багато хлопців в АТО були з Західної України, ми спілкувались українською. Між собою більшість військових, яких я знаю, моїх друзів і знайомих, у найтяжчі моменти молились українською.

Інна Тимченко

SckTYlQtaBE

доцент кафедри екологічної хімії, к.т.н. НУК імені Адмірала Макарова

розмовляє українською 1 рік 9 місяців

Як викладач, мабуть, я повинна була давно перейти на українську. Але деякі зовнішні фактори постійно заважали. У  колективі робили зауваження: «Ніколи ти не будеш гарно говорити. Ти говориш з помилками». Навряд чи якась людина, яка все життя розмовляла російською, зможе одразу, без помилок, перейти на чисту, красиву літературну українську мову. Оце постійно зупиняло.

У мене завжди емоційні поштовхи. Рідко, коли буває, що я до чогось  доходжу розумом. Концерт пам’яті Скрябіна в лютому місяці майже 2 роки тому. Там були сказані якісь слова, зараз навіть не згадаю, цитата це була чи слова в пам’ять. І я просто наступного дня перестала спілкуватись російською мовою і повністю перейшла на українську.

Писала я давно вже виключно українською. Якраз був новий семестр в університеті, і я стала викладати. Робила, звичайно, помилки, просила студентів мене виправляти. Навіть особливих розумників саджала на першу парту і говорила, що ще «плюсики» буду ставити.

Влітку, коли почалась відпустка, я брала в бібліотеці класику з гарним  перекладом українською мовою. Наприклад, я дуже сильно люблю Кафку. І там гарний переклад. Він мене просто «вимовив». Але я записалась на курси української, тому що треба вдосконалюватись

Батьки дуже добре поставились до мого вибору. Мій тато сам з Арбузинки. Наші пращури – козаки. У тата мого не дуже добре виходить балакати українською мовою, але він говорить, що вона така милозвучна, що нею неможливо сваритись. Мій син пізно став розмовляти. Тому ми якраз з ним одночасно почали спілкуватись українською.

Я познайомилась по телефону з таким вже стареньким письменником Михайлом Іщенком. Він написав книгу «Спалився за Україну» про Олексу Гірника, який спалив себе біля пам’ятника Шевченка на знак протесту. Я почала розповідати йому про вимову. Він говорить: «У тебе багато слів-паразитів, від яких треба позбавлятись, але у тебе нормальна наддніпрянська вимова. Ти не будеш говорити, як на Західній Україні. Не треба того. Я цим питанням професійно займався». І так він мене налаштував, що я більше ні на які розмови не звертала уваги.

3L308ULYmdI

У садочку я в батьківському комітеті. Іноді мене просять перейти  на російську мову, говорячи, що ми тебе не розуміємо. Чесно кажучи, я в цьому питанні стала дуже принциповою. Родина татового брата живе в Пітері, і я з ними теж розмовляю українською, просто перекладаю деякі слова, які вони не розуміють. Це не те, що я не люблю «русский», просто я вважаю, що на своїй землі я повинна розмовляти своєю мовою.

Я думаю, що кожен україномовний громадянин Миколаєва  може сказати, що українську мову в Миколаєві  трохи утискають. Багато хто говорить: ми вдома розмовляємо українською, десь з друзями, а в магазинах і особливо в маршрутках боїмося

Коли ми допомагали нашому меру стати мером, якісь бабусі побачили, що мій Михайлик клеїв листівочки, і стали мене розпитувати. Я подумала  і не стала їм відповідати українською, тому що одразу скажуть, що приїхала десь з Західної України, «бендеровка». Почали говорити російською, але, мабуть, у мене вже так погано виходить, що позаду себе я почула: «Ви що не чули, як вона розмовляє? Вона ж «бендеровка». Тоді я остаточно зрозуміла, що вороття немає.

У мене син йде в перший клас. Я хочу відмовитись від того, щоб він вивчав російську.  Зарубіжна література, а туди входить і російська література, має дуже сильні твори, якісні, які дійсно  можуть чомусь навчити і навчали нас в свій час. Але не думаю, що він не зможе їх прочитати, якщо не буде вивчати “русский”. Його достатньо в нашому середовищі. А от грамотна чиста українська мова – то неабияка рідкість.

Я думаю, що єдиний вихід, – щоб в школах, вищих навчальних закладах або інших державних установах ввели обов’язкове спілкування протягом робочого дня українською мовою. Неможливо, щоб діти знали українську мову, якщо вчитель викладає українську, але потім переходить на російську. Дитина же все хапає дуже швидко.

Одного разу зі мною познайомився чоловік в тролейбусі виключно через мою мову. Він сказав, що так зрідка можна зустріти україномовну дівчину. Мені було неабияк приємно, як він підкреслив, що через мою українську так сильно хоче дізнатись мій телефон і мене десь запросити. Так можна і свою долю знайти. Потім ще декілька подібних випадків було. Чують мову – підходять і знайомляться.

У минулому році більше говорили, що у вас красива мова. Мабуть, зараз щось змінюється і все-таки люди переходять на українську. Звучать такі закиди, буває, що це зараз просто така мода. Може, і справді мода. Але це дуже хороша мода.

Українофоби є і серед молоді. Вони одразу реагують: у них аж очі починають злістю горіти, навіть якщо просто читаєш лекцію українською мовою. Коли говорять, що ненавидять українську мову,  я не розумію, як можна свою мову ненавидіти. Багатьом ставила це питання, Вахтангу Кіпіані в тому числі. Він сказав, що на все свій час.

Багато було розмов, що для нас взагалі означає українська мова. Це зовсім інший внутрішній стан. Я думаю, що самі люди більше втрачають, не спілкуючись нею, ніж те, що це якось впливає на розвиток України. Наша мова дійсно дає якусь таку внутрішню силу і енергію, що мені навіть трохи шкода тих, які хочуть, але не можуть розмовляти, тому що ми дійсно нею підзаряджаємось.

Дата розміщення 10.12.2016 у Сучасники

Поділитися

Позняк Олена

Про автора:

Олена Позняк Вчителька історії, Grammarnazi, букаголік та фантазерка.

Залишити коментар

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Back to Top